Шепоче тихий вітер у вікно.
Чому чекаю, і кого чекаю?
Давно повинно бути все одно-
А я кохаю, досі ще кохаю.
Не вірити у шире почуття-
У цьому світі і таке буває.
І крик душі в холодне небуття
З грудей побитих різко вилітає.
Давай, гноби мене! Жінок у світі гноблять.
В болото втоплюють їх жалісну любов.
Та попри це щасливими їх роблять,
Цілунком розігнавши теплу кров.
Мовчиш? Мовчи. І це буде прокляття.
Як це терпіння, що жала в душі.
Вже не вогонь, а полум’я, багаття,
Зайві думки. Пиши, пиши, пиши...
Шепоче тихий вітер у вікно.
Проходять дні, а я усе чекаю.
Давно повинно бути все одно-
Напроти — все сильніш кохаю.